Загинув, рятуючи командира

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
10 липня, 2019 - 19:49
Старший солдат Андрій Волос став третім волинянином, який удостоєний Героя України за участь у неоголошеній російсько-українській війні на сході, але звання це було йому присвоєно лише через рік після подвигу. Чому?
ПРОСИВСЯ НА ВІЙНУ ДЕВ’ЯТЬ РАЗІВ

Хлопчику Денису, котрого домашні ласкаво називають «Дєня», лише півроку, і він солодко спить у будинку, звідки рік тому в останню земну дорогу провели його тата. Мама Андрія Волоса, Зоя Олександрівна Сільчук, хвалиться, що невісточка Юля привозить онука і до них в Омельне. Юля невисока, тендітна, дуже юна, їй всього 24 роки, а вже — вдова. Мешкає в Костополі на Рівненщині, та буває часто і на Волині у свекрів. Одружилися вони з Андрієм всього за місяць до його загибелі 28 червня 2018 року, і на час похорон вона була вже вагітною. Мама розмовляла з ним востаннє 27 червня: «Казав, що так втомився, так хоче додому, обіцяв, що скоро приїде, і те «скоро» — настало наступного дня, коли його застрелив ворожий снайпер...»

У зоні ООС на сході України Андрій перебував три роки. Дев’ять разів він писав заяви, просився добровольцем, аби його прийняли в батальйон «Світязь», і щоразу отримував відмову, що молодий, не має досвіду... Та подзвонили з Ківерцівського військкомату, запропонували укласти контракт на три роки. «Я ще сама завезла його, і ще хлопчина один їхав, на поїзд до Львова, а там вони вже самі добиралися у Яворів, де дислокувалася їхня військова частина, — пригадує Зоя Олександрівна. — Довго мене дурив, що перебуває на полігоні в Тучині. А де насправді, дізналася через півтора місяця, коли зустріла сусіда, котрого на позиції в тому ООС, виявляється, змінив мій син. Ніколи не скаржився, завжди у нього все було добре, додому в короткі відпустки приїжджав за три роки шість разів. Жалів мене. Коли він загинув, я перебувала в онкодиспансері в Луцьку. Піти на операцію примусив син. Я ще збиралася десь на осінь, знаєте, як у селі? Картоплю викопати, буряки зібрати, город зорати... А він просто примусив мене піти у лікарню, казав: «Мамо, жалій себе!»

Андрій Волос загинув під час бою, перебуваючи на найнебезпечнішому блокпосту. Ворожий снайпер вцілив між пластинами бронежилета. Помер дорогою до госпіталю. Під час похорону його бойові побратими розказали вітчиму Андрія, багатьом односельчанам Волоса про обставини його загибелі. І завдяки їхнім свідченням, виходить, справедливість восторжествувала аж через рік, але восторжествувала: відважному солдату 27 червня 2019 року указом Президента посмертно було присвоєно звання Героя України з врученням медалі «Золота Зірка». Ці нагороди рідні Андрія ще на руки не отримали. Чекають, коли їх покличуть у Київ. Про нагородження Андрія його мама та дружина Юлія дізналися в день, коли в Омельному відкривали пам’ятну дошку Волосу.

«Щомісяця Міністерство оборони України вшановує пам’ять загиблих бійців. У січні — тих, котрі загинули цього місяця, і так щомісяця. Так пишеться «Книга пам’яті». Цього року викликали і Зою Сільчук. На відкритті меморіальної дошки в Омельне 27 червня вона сказала, що їде до Києва на вшанування. Ми вже знали, що подання на нагородження Андрія лежить в Адміністрації Президента. Я і розказала про це мамі. Доки мама була в дорозі, на сайті уже з’явився указ Президента», — пригадує події Лариса Годик-Понедельник, помічник народного депутата Ірини Констанкевич. Саме звертання депутата прискорило відзначення подвигу Андрія Волоса, який завершив свій земний шлях у бою неподалік окупованої Горлівки. У березні звернулася мама, 7 травня — відповідь із військової частини, а 18 червня — і пояснення з МО, що подання на нагороду — вже в Адміністрації Президента.

«ВИЗНАЛИ ГЕРОЇЧНИМ ВЧИНОК...»

Навіть повідомляючи про нагородження Андрія Волоса званням Героя України, чимало місцевих волинських видань байдуже поширювали попередню версію його загибелі, яка цілий рік гуляла, як то кажуть, у засобах масової інформації. Згідно з нею, Андрія поранив снайпер і його рятував командир, але загинув і сам. Печально, але мої колеги не потрудитися подумати: невже звання Героя України присвоюють лише за те, що «солдата підстрелив снайпер і його рятував командир»? То в чому ж героїзм цього солдата-героя?.. Загалом це тривожна (але вже звична) тенденція, коли одні воюють, а інші торгують, веселяться, війна для них десь далеко, а в суспільстві немає потреби у героях. Або цю потребу не вдовольняють штучно...

«Зоя Сільчук звернулася до народного депутата 22 березня цього року з проханням допомогти встановити справедливість щодо присвоєння звання «Герой України» (посмертно) синові. Жалілася, що вирішення питання добивається вже майже рік», — розказує Лариса Годик-Понедельник. Спочатку Ірина Констанкевич звернулася до військової частини, де служив Волос, після відповіді було подано офіційний запит (через ВРУ до начальника Генерального штабу — Головнокомандуючого Збройними силами України Хомчака); мама зі свого боку зверталася у Міністерство оборони. Як ідеться у відповідях, «по факту загибелі старшого солдата Волоса Андрія було проведено службове розслідування, за результатами якого встановлено, що його смерть пов’язана з виконанням ним обов’язків військової служби в районі проведення Операції об’єднаних сил. Командування військової частини визнало героїчним вчинок, під час якого старший солдат Андрій Волос кинувся на допомогу своєму командиру Валерію Шишаку, в якого влучив ворожий снайпер, і сам дістав поранення, несумісне з життям. Відтак 01.08.2018 р. на старшого солдата Волоса А. О. було направлене Подання начальнику управління персоналу-заступнику начальника штабу командування Сухопутних військ ЗСУ для присвоєння звання «Герой України» (посмертно)».

Чому майже рік ці папери пролежали десь у кабінетах, важко сказати. Усі митарства вже позаду. «Хлопці розповідали, що Андрій не був близько до командира, але кинувся його рятувати. Він завжди був щирим та чуйним. Ми поховали його біля прабабусі Тані, вони любили одне одного. Андрійко був ще малим, коли жив у моїх батьків в Омельному. Прабабуся була незрячою. То Андрійко мав завдання, доки всі на роботах, її доглядати. Води подати, погодувати, вигнати корову, коли бабця накаже, загнати її... Він мав якихось п’ять років тоді. Водив її за руку, вчив ходити самостійно, не боятися, що не бачить», — пригадує Зоя Олександрівна.

Андрій Волос був із Волині, а його командир Валерій Шишак — із Луганська. Війна проти України поєднала їх назавжди у Вічності.

24 серпня Президент України Володимир Зеленський присвоїв звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. Найвище звання отримав військовий ЗСУ, старший солдат Андрій Волос (посмертно).

Читайте новини на нашій сторінці у Facebook